Нещодавно стало відомим ім'я художника-іконописця, що розписував греко- католицький храм (шкода, що унікальні фрески не збереглися). Ним був єпархіальний живописець Юрій-Корнелій Фенцик. Під час будівництва церкви, Мукачівську єпархію очолював єпископ Василь Попович (1837 -1864 рр.). За 27 років його єпископства збудовано біля 235 храмів.В.Попович особисто їздив освячувати новоспоруджені храми. Допускається, що він побував і у Великому Бичкові й освятив Свято-Успенську греко-католицьку церкву.
По нині у храмі є книги, датовані 1821 по 1962 р. Цю надзвичайно цінну реліквію зберіг під час релігійного гоніння Михайло Дмитрович Попович (Путьфата). Тільки у 1998 р., після відродження греко-католицького храму, шанувальник релігії віддав релігійні книги записів молодому настоятелеві, отцю Миколі (Копичу). З допомогою 10 книжок можна простежити за життям багатьох благовірних родин великобичківців, починаючи з 1821 року по наш час. Саме у церкві реєструвалися вінчання, хрестини, похорони. Достеменно велися записи грошових надходжень і витрат, листування тощо. Дяки-церковиики були грамотні: вели хронологію на старослов'янській (церковній), угорській, українській мовах. Є журнали відвідувань та успішності учнів церковно-приходської школи. З книг дізнаємося про священослужителів, які відправляли літургії у Свято-Успенському соборі тощо. Тому й з'явилося припущення, що храм збудовано значно раніше, ніж у 1845 році. Можливо, записи церковних книг велися в інших бичківських храмах й згодом перейшли у новозбудований і з часом історики-дослідники підтвердять припущення автора цих рядків.
За відомостями вищезгаданих книг-документів, які велися з 1821 р., першим парохом був о.Михаїл Фанкович з Рахова та його помічник Іоан Жіга; далі з 1823 по 1841рр. настоятелем храму був о.Петро Горзо; 1833 р. - о. Степан Фанкович; 1839 р. - о.Антоній Чопей; 1841 р. - о. Мігай Попович; 18424849рр. - о. Шандор Шерегій; 1868 - 1871 рр. - настоятель о. Іоанн (Янош) Злоцький; 1868 - 1873 рр. - о. Міклош Гаджега; 1874 - 1875 рр. - о. Йосип Іляшевич, а його помічник-о.Юрій Іляшевич; 1878-1883 рр. - оо.Іоан Злоцький, Іоан Сабов; 1875р. -1876 р. - оо. Йосип Злоцький, Йосип Завадський, Іриней Карцуб; на початку XX ст. Свято-Успенський храм очолив о.Янош Ніжаловський (1900 -1911 рр.), а помічник (1910 р.) Янош Шерегій; короткий період літургії проводили о.Федір Желтвай (1911 р.) та Антал Ніжановський. Обряди вінчання проводив о.Елек Ляхович (1905 р.) з Кречунова (Румунія), а в 1920 р. - парох Ондор Шимша з Руної; 1912 -1920 рр. - о.Павло Маркович, помічник о.Бийло Дем'янович з Луга; 1920 - 1924 рр. - о. Юлій Прібич;
У цей же час почалися тертя між православними та греко-католиками. Навесні 1925 року православна громада витурила зі Свято-Успенського храму справжніх господарів і почала проводити тут свої богослужіння. Але це було недовго: греко-католики знову оволоділи церквою, а православні зму­ шені були відправляти службу в хащі, в капличці на Сідейовому горбі. Частково примирив войовничі настрої громад парох Михаїл Мочкош (з 1924 по 1938 р.). Він зумів завоювати авторитет серед віруючих, говорячи з ними по-бичківськи, радив не ворогувати, а примиритися, адже Бог у всіх один. В 1933 році Великий Бичків та його околиці навідує греко-католицький Порох Мшт Мочкош Із 1924 по 1938 р.). ?пи скоп Мукачівської єпархії Олександр Стойка. 23 вересня, о четвертій годині після полудня, в село прибув преосвященний зі своїм допроводом. Спочатку відвідав церкву в Кобилецькій Поляні. Потім через весь Крушник їхав до Успенської греко-католицької церкви. В Крушнику була поставлена святкова брама, при якій єпископа вітали школярі й селяни Бичкова. Наступного дня, 24.09.1933 року, відбулася Служба Божа, після якої для владики влаштовано концерт, на якому пісні співав просвітянський хор населеного пункту.
У 1938 р. о.М.Мочкоша не стало: помер у лікарні в Солотвино від апендициту. Його поховали поряд з іншими двома священослужителями на території греко-католицької церкви (після війни його прах перенесено на цвинтар). 1938 р.(листопад), австро-угорська окупація. У В.Бичків переведено гімназію О.О.Василіан (директор о. Алексієвич). З цього часу літургії в греко- католицькому храмі проводили монахи Василіани чину Василія Великого. Правили служби: оо. Христофор Савенко, Іоан Кухар, Онуфрій Бурдяк, Полікарп Лозан (26.04.1939 - 06.05.1939 р.) і професор Богословія, дочасний адміністратор Людвіг Меня (19.05.1939р.). Правили літургії тут й інші священики: о. Стефан Чижмар (Тиса-уйгель), о.Василь Штець (с.Ляхівці), о.Йосип Чарга (Мукачів) та інші.
16.03.1939 р. Відслужив в Бичкові останню службу на українській землі перший Президент Карпатської України, ректор Ужгородської духовної семінарії о. Августин Волошин. У 40-х роках тут служив о.Василій Похил, який в 50-і роки був репресований (останню службу відслужив у храмі 9 липня 1948 року). За сумісництвом сюди приходили священнослужителі з навколишніх населених пунктів: о.Петро Легеза та о. Микола Савчук з Луга, Йосип Микита з Косівської Поляни. На початку 50-х років багато священослужителів-уніатів було репресовано (тих, хто відмовився перейти у православ'я), тому прихожани мусіли погодитися відвідувати православні богослужіння або перейти в "підпілля". 1951 рік. Настоятель о.Степан Брунцвік служить по дві служби у Великій та одну - в Малобичківській церквах. Але цей захід не сподобався "партійцям". У районі вирішено закрити одну церкву. Жереб випав Великобичківського Свято-Успенського храму. 1962 р. Відбулося останнє богослужіння в церкві, а в 1964 р. знищено всі церковні реліквії греко-католицької церкви, у т. ч. й дзвін, всього, що нагадувало про старинний храм. Ледь вдалося забрати знищені дерев'яні хрести з розп'яттям, які за обрядом вночі поховали на території Хресто- Воздвиженської православної церкви на місці теперішнього хреста з розп'яттям (де зараз клумби) - за рішенням церковної громади.
Прикордонникам дали наказ порубати на дрова іконостас і спалити разом з хоругвами та іконами. На щастя, військові не дуже були слухняні і потай (хоч і не все) віддали людям взяте з церкви, - каже очевидець цієї події Орися Йосипчук (Андрусяк). Згодом Божу обитель було облаштовано під ДЮСІЇЇ (1969 -1988 рр.). З 21.11.1989 р. по 07.04.1990 р. о.Степан Брунцвік проводить богослужби у власній домівці (вул.Горького, Потоки); 1990 р. (07.04.) - на Благовіщення парафіяни відсвяткували своє повернення у Божу обитель. Парохом храму став отець Степан Брунцвік. Йому допомагав священик-емерит о.Микола Ченгері; 28.08.1990 р. - храмове свято вперше, після відкриття, відвідав владика Мукачівської єпархії, ординарій Іоан Семедій, який благословив церкву та її прихожая. У 1990 р. створено церковний хор (регент Василь Пекарюк). Дружина священика Клара Брунцвік проводить заняття з дітьми прихожан в недільній школі. В грудні 1993 р. перестало битися серце настоятеля о. С.Брунцвіка. Його справу продовжив о.Тиберій Береш (19934995рр.). Відтак парохом був Василій Маханець (19954998рр.). Згодом Єпархія направила до приходу випускника Ужгородської духовної семінарії Миколу Копича, який вірою і правдою служить Богові та людям і по сьогодні. 1 березня 2003 року Великобичківську Свято-Успенську греко-католицьку церкву мав відвідати Апостольский Адміністратор Мукачівської Єпархії - Єпископ Мілан Шашік, родом із Словаччини (шість років працював в посольстві Ватикану на Україні, та деякий час настоятелем греко-католицької церкви в Перечині), але зустріч не відбулася, її перенесли на пізніший час. Мілан Шашік був висвячений у Ватикані на Єпископа Папою Римським Павлом II шостого січня 2003 року, а 25 січня цього ж року, в Ужгороді відбулася інтронізація (введення на престол) - де Єпископ офіційно прийняв управління Мукачівською Єпархією
________________________________Дзвони
Дзвони ймовірно виплавляли в Угорщині, достовірних даних не збереглося. Старожили згадують, що у 1914 р., великий дзвін зняли з дзвінниці: хотіли відправити на переплавку в Угорщину, маючи на меті виготовити із нього канони (пушки) для угорської армії. Та з волі Божої цього святотатства не сталося і дзвін повернувся на дзвінницю. Прихожани зібрали кошти для реставрації дзвона (у 30-х роках XX століття, мав ряд тріщин від яких погіршився звук) і відправили його на переплавку до місцевого хімзаводу "Клотільда", де дзвін привели до належного стану. Кожен дзвін мав своє ймення й хрещеного батька. Нанашком одного із них був Михайло Кукул - селищний гусляр, урядовець (20-ті роки). Цей дзвін мав особливість: його "голос" відганяв грозу, приборкував згубну дію блискавки. У погожі дні його можна було чути навіть у Кобилецькій Поляні. Церкву відвідували не тільки великобичківці, а й жителі навколишніх сіл. Дзвони були чи не єдиною ниточкою, що зв'язувала бичківлян по той бік Тиси з рідним селищем, немилосердно розділеним кордоном навпіл. Через музику дзвонів вони серцем були разом зі своїми братами і сестрами, на Різдво чи Великдень і щонеділі. Та недовго милував слух віруючих своїм мелодійним звуком дзвін. У 1962 році на довгі роки закрилися двері храму. За вказівкою районної компартійної верхівки навесні 1964 р. було проведено акт ганебного вандалізму - руйнації церковних реліквій. Було скинуто і великий церковний дзвін. Для цього керівники місцевих промислових підприємств повинні були відправити робітників для руйнації церкви. Великий дзвін, падаючи, зачепився за Хрест і так гупнув, аж земля здригнулася, - згадує Орися Йосипчук (Андрусяк), що мешкає неподалік од храму. - Великі осколки колокола керівники-вандали передали на переплавку в Буштино, а малі прихожани сховали у своїх домівках. Цей дзвін був обрамлений вилитими фігурками ангелочків та квіточок. Дивно, але, як згадує Анна Мигаленюк- Ясінко, жодна фігурка не понівечилася. В її оселі теж є уламок із дзвона, який має велику силу: відвертає грозу, попереджає удари грому, блискавки. Має й інші магічні властивості.
Очевидці говорять, що на відміну од плюндрування храму, великий хрест для подорожуючих (горі в поле), атеїсти вирішили знищити вночі, щоб не було "глядачів". Його повалили бульдозером, поставили на вантажівку. Щоб далеко не везти, скинули в ... Тису. Він заляг на дно. І ніхто б не довідався про його місце "поховання", коли б не повінь 1970 року. Паводок зрушив хрест з місця і він "устав" посеред річки, ніби глузував із руйнівників: "мовляв, не вбили ж мене! Я воскрес із мертвих!". Але надійшла ще більша вода, і знову його примулила (або течія віднесла по руслу ще далі).

Відродження Свято-Успенської греко-католицької церкви

Демократичні перетворення, що сталися в Україні наприкінці 80-их років XX ст., торкнулися і нашого селища. Молода держава пішла назустріч віруючим: почала повертати ліквідовані храми, надавати ділянки для спорудження церков, капличок. Так, у 1989 р. греко-католики одержали приміщення церкви, де 20 років знаходилася дитячо-юнацька спортивна школа. Першим настоятелем відродженого храму був о.Степан Брунцвік. Поки йшла його реконструкція, о. Степан проводив богослужіння у власному будинку, де раніше мешкали батьки дружини - родина Січ-Жегорів. У церковному архіві знайшлися фотографії турні (дзвінниці), за якими будівельники старалися надати дзвінниці первозданного вигляду. Будівельники з Рахова, під керівництвом Ілька Шорбана та за сприяння місцевого майстра Дмитра Івановича Куриляка, мурували стіни вежі та зробили дах (турню), але дещо спрощено і вона стала на півтора метра нижчою, ніж була. Потім встановили хрест на ній, а всередині вежі - три дзвони. - Великий і Малий дзвони придбали із м. Воронежа (Росія), які, на замовлення парафіян з Придністров'я, виготовили майстри-ливарники. Але в той час (1990 р.) там проходили військові заворушення і колоколи доставили на Закарпаття. Автомобіль з дорогоцінним вантажем побачили Йосип Дошкар та Василь Йосипчук. Порадившись з церковною громадою, вирішили їх закупити. Середній дзвін доставили з Широкого Луга (Закарпаття). Гроші на дзвони дали Михайло Руснак, Василь Ревкало та церковна громада.
На спорудження дзвінниці деревину заготовляли лісоруби однієї з майстерських дільниць Великобичківського лісокомбнату (колишній директор О.Г.Діккер). Спонсором виготовлення металічної огорожі був директор Закарпатського арматурного заводу І.В.Павлюк та його заступник В.Г.Сопків. З матеріалами (цементом, піском) посприяли інженери лісохімкомбінату І.М.Букрич (директор) та Л.М.Руснак (Савчук). Дюралюміній для перекриття купола придбали на Тересв'янському Доці. Обновлювали фасад і стіни храму брати Фукси. Розпис внутрішнього інтер'єру виконали В.Шовгенюк з сином з Делятина (за кошти І.М.Максим'юка). Двері, лавиці та крілоси виготовив столяр М.Ю.Британюк. Дубові хлисти та 5 кбм. ясеня для цього виділив директор ЛК О.Г.Діккер. Керували обновлювальними роботами Д.І.Куриляк (який, крім того, зробив підлогу під вівтар, а також власноруч виготовив дубовий хрест, встановлений при вході до церкви, розп'яття малював В.Попович), Й..Дошкар та П.Тріщук.

Інтер'єр храму. Іконостас

Іконостас, датований 1881 роком (майстер-різьбяр невідомий), було знищено вщент у 1964 році. Новий замовив о.Степан Брунцвік у с. Драчино Свалявського району Василю та його брату Івану Ясінкам останній з яких мешкає у Великому Бичкові (в Потоках). За фотографіями вони взялися за його виготовлення. Спочатку зробили нижній ярус іконостаса, Царські ворота, Діаконські ворота. Водночас майстри працювали й над іншими замовленнями у іншому храмі. Тому верхній ярус доробляли вже інші місцеві майстри В.Мачек і М.Ворохта. Вони, разом з В.Андрусяком, вирізьбили вівтар, столи для причастя, казательницю, хрести. У крилосах - різьблені лави і підставки для книг роботи Юрія Британюка з Малого Бичкова.
Ікони для нижнього яруса малював ужгородець В.Павліщук. Другий ярус (ікони Господніх свят) вціліли з попереднього іконостасу. Для верхнього ярусу (3-4-ий ряд) образи виготовила ужгородська художниця, уроженка Великого Бичкова О.Й.Тріщук (зі своїм чоловіком Олегом з Ужгорода). Вона майстерно намалювала портрети 12 апостолів, "Тайну вечерю" і цетральну фігуру Ісуса Христа (Цар Слави). Чимало зусиль до оформлення іконостаса (верхній ярус та образи на казательниці) доклав місцевий художник М.Юращук. Кошти на оформлення храму подарував І.Максим'юк, який сприяв матеріально і для малювання інтер'єру та настінних фресок, які виговив В.Шовгенюк із синами з Делятина (1993 рік).
Зліва, при вході до храму, встановлено (15.03.1992 року) меморіальну табличку з написом: "У цьому храмі 16 березня 1939 року відслужив останню літургію на український землі Президент Карпатської Украни о. д-р Августин Волошин". Є в храмі і пам'ятна табличка єпископу-мученику Теодору Ромжі.