НОВИНИ
19 березня Івану Яремчуку виповнюється 50 років. Бичківці вітають знаменитого земляка з ювілеєм, люблять його, дякують за прославлення рідного краю і бажають здоров”я та всіх життєвих благ.
Іван Яремчук народився 19 березня 1962 року у Великому Бичкові в сім”ї Марії та Івана Яремчуків.
Спритного дев”ятирічного хлопчика запримітив тренер місцевої футбольної команди ДЮСШ Іван Фабіан, в минулому тренер футбольної команди Великобичківського лісохімкомбінату “Хімік” та у 1949-1950 роках гравець основного складу київського „Динамо”. Справа в тому, що Іванко спочатку займався у Великобичківській ДЮСШ на відділенні плавання, а І.І. Фабіан переконав його тренерів, щоб відпустили хлопця для занять на відділення футболу, оскільки вже тоді бачив Яремчука гравцем київського «Динамо».
Як згадує другий футбольний тренер хлопця Степан Руснак, Іван виділявся з-поміж інших швидкістю пересування полем, вмів різко стартувати, працювати не тільки ногами, а й корпусом, головою, показувати різні «фінти», використовував у зустрічах з супротивником футбольні хитрощі.
І.Фабіан доклав зусиль, щоб двоє його талановитих вихованців - шестикласники Іван Яремчук та Івана Дошкар вчилися у Київській республіканській спортивній школі-інтернаті з футболу. Здавши іспити, вони стали учнями престижного учбового закладу і вдосконалювали свою майстерність під керівництвом заслужених тренерів України Молотая та Киянченка.
За п’ять років навчання в цій відомій футбольній спецшколі Іван Дошкар встиг стати членом збірної команди СРСР серед юніорів, а Іван Яремчук – збірної команди України серед юніорів.
Закінчивши республіканський навчальний заклад, хлопці повернулися в рідні краї і хотіли влаштуватися грати в обласну команду “Закарпаття”. Однак там не звернули уваги на таланти і вміння молодих дарувань і запропонували одне стажерське місце на двох.
Знову хлопці опинилися вдома. Однодумці та колеги по роботі пропонували різні варіанти влаштування талановитих гравців: Василь Бота, вчитель фізвиховання, пропонував їхати до Ленінграда і домовитися з тренером “Зеніта” Морозовим про поповнення команди юними бичківськими футболістами. Тренер ДЮСШ Микола Дряшкаба виклав свою пропозицію: спробувати власні сили в черкаському “Дніпрі” (клас “Б”), якою і скористалися. Колишній тренер Київської СШІ Молотай з радістю прийняв юнаків у свій колектив.
В „Дніпрі” Іван Яремчук відіграв чотири роки, одночасно навчався в педінституті – на факультеті фізвиховання. Нікому із селекціонерів в очі не кинувся.
Помітили його тільки під час служби в Радянській Армії, коли грав за київський „СКА” у тренера Віктора Фоміна. Хороша фізична та технічна підготовка, кваліфікована гра стали першою сходинкою до майбутньої слави. Надійшли пропозиції грати у московському «Спартаку», львівських «Карпатах» та найголовніша для Івана, яку він прийняв – з київського «Динамо». Тренер “Динамо” Валерій Лобановський зарахував Яремчука до основного складу команди. З цього року і почалося його блискавичне, зіркове сходження у світ великого футболу.
Це був складний період в історії київського „Динамо”, якому передували чотири роки провальної гри в чемпіонаті країни і восьмі-десяті місця в турнірних таблицях. Від легендарної команди зразка 1975 року залишилися тільки минулі спогади про грандіозні перемоги та розчарування уболівальників.
У 1984 році тренером „Динамо” стає Валерій Лобановський і починає працювати над відродженням минулої слави команди. Успіх не примусив себе довго чекати. У сезоні 1985 року київське „Динамо” стало одинадцятиразовим чемпіоном СРСР і переможцем Кубка СРСР і і вийшло у чвертьфінал Кубка володарів кубків європейських країн, перемігши голандський „Утрехт” і румунську „Університатю”.
Країна стала свідком дива, підгрунтям якого був талант тренера і сформована ним команда нового типу, яка демонструвала атакуючий, красивий футбол, іскрометну, натхненну гру футболістів. Спалахнуло футбольне сузір”я із яскравими „зірками” першої величини. Секрет успіху намагалися розгадати і пояснити мільйонній футбольній аудиторії всі радянські спортивні журналісти, коментатори, заслужені, титуловані спортсмени і в кінцевому результаті виділили дві його узагальнюючі частини: ансамль гравців і яскраві солісти. „Секрет популярності киян простий, - писав уславлений форвард Едуард Стрельцов, - в їхньому ансамблі є яскраві солісти. Думаю саме в умінні киян створювати ансамбль гравців, в якому навіть новачки швидко стають майстрами, - секрет їхніх успіхів. В „Динамо” готується не просто футболіст, не просто атлет, а майстер, що попри свій універсалізм втілюватиме на полі конкретну ідею. І змінюватися, вдосконалюватися він буде разом з командою”.
Однак при детальному аналізі спортивні аналітики відмічали і конкретні складові успіху. Зокрема, коментарій заслуженого майстра спорту Олега Макарова на гру чемпіонів СРСР 1985 року був такий: „Протягом сезону динамівці показували рівну гру, з виразним тактичним малюнком. Команда серйозно відставала після того, як закінчили грати такі півзахисники, як Коньков, Колотов, Мунтян. Веремєєв. У нинішньому сезоні динамівцям вдалось вирішити проблему. Два вихованці закарпатського футболу Василь Рац та Іван Яремчук зуміли внести свіжий струмінь у гру команди. Разом з Володимиром Безсоновим, Павлом Яковенком, Олександром Заваровим вони утворили групу футболістів середини поля, рівній якій немає сьогодні в нашому футболі.”.
М. Коман, колишній тренер „Динамо” говорив : „Гляньте, яку активність задають на полі Дем”яненко, Безсонов, Яковенко і Яремчук – вони утворюють справжні артерії, якими живиться творча гра колективу. Я просто закоханий в Яремчука. На очах виріс хлопець. Дуже нагадує Трьошкіна, але технічніший. І ще повинен додати. Давно стежу за ним. Навіть у СКА сам ходив домовлятися про перехід.”
Підсумовує досягнення команди у 1985 році сам тренер В. Лобановський : „Команда зразка 1985 року спроможна однаково ефективно діяти і в обороні, і в нападі. Інший важливий момент: відмінні функціональні можливості гравців середньої лінії Раца, Яремчука, Яковенка, Заварова, Безсонова дали змогу їм максимально використовувати все поле як для створення зручних моментів форвардам на чолі з Блохіним, так і для ефективного пресингу в разі втрати м”яча.” Тут варто нагадати, що Валерій … у своїх публічних оцінках майже ніколи не називав прізвищ футболістів, тільки характеристику гри.
У 1986 році київські динамівці блискуче завойовують європейський Кубок Кубків і звертають на себе увагу футбольного світу Європи. До спроб розгадати феномен „Динамо” долучаються вже і зарубіжні спортивні оглядачі, керівники і гравці клубів, яким випадав поєдинок з нашою командою. І знову у всіх коментарях, у всіх публікаціях головна увага – групі півзахисту „Динамо” і, чи не найбільша, нашому землякові, Івану Яремчуку. Його називали відкриттям сезону 1985 року, дивуючись рідкісному явищу, коли дебютант стає одним з провідних гравців популярної команди і потрапляє до еліти радянського футболу. „І ось. Іван Яремчук, який ще два роки назад грав у другій лізі. Діяв у європейському чемпіонаті так само спокійно, впевнено і діловито, ніби грав де-небудь в Чернівцях чи Черкасах”, - пише 11 травня 1986 р. М. Симонян у газеті „Футбол”. Відзначають, що працьовитість, невтомність, своєрідна раціональна, заквашена на умінні точно розрахувати проліт м”яча і власні дії техніка, повна відсутність страху перед авторитетами дозволили Яремчуку дивовижно швидко зайняти своє місце в команді, так же незворушно і впевнено ввійти у збірну країни і бути помітним в іграх чемпіонату світу. Не помилився оглядач газети „Молодь України”, коли ще 16 листопада 1985 року писав : „Тренери „Спартака” радили своїм підопічним остерігатися Івана Яремчука і недаремно: він відкрив рахунок у ключовому матчі чемпіонату. Наставник голландського „Утрехта” теж побоювався Івана, оточив його увагою захисників, але Яремчук знайшов свій шанс. Увага, болільнику: на твоїх очах народжується майстер”.
У 1986 році Іван Яремчук був включений у склад збірної СРСР. Він, як і інші дебютанти „Динамо”, не брав участі у тренувальних зборах головної команди країни. Провів всього дві гри за збірну СРСР. На чемпіонаті світу виступав практично з чистого аркуша, не провівши повноціної підготовки на рівні національної збірної.
У червні 1986 року збірна СРСР вилетіла на чемпіонат світу до Мексики і у гірському містечку Ірапуато, 1785 м над рівнем моря, 3 червня при температурі 39 0 С зіграла свій перший матч із збірною Угорщини, перемігши з рахунком 6:0. Іван Яремчук забив два голи.
„Після цієї зустрічі столиця 13-го чемпіонату світу з футболу перемістиласьу наше місто, - писала ірапуатська газета „Еральдо”. Прізвища гравців київського „Динамо”, що у повному складі увійшли до збірної СРСР, за один вечір стали відомими всьому футбольному світу.
7 червня із збірною Франції зіграли в нічию, 1:1. Гравець збірної Франції, найкращий на той час футболіст світу Мішель Платіні після матчу ділився своїми враженнями про гру : „Наші суперники створили більше небезпечних моментів, ніж ми. У команді СРСР мені сподобалися Яремчук, Рац і Яковенко, а серед партнерів – Фернандес”. Судома ноги не дала Яремчуку забити другий, переможний м”яч у ворота суперника і вирвати перемогу у збірної Франції. Футбольні аналітики відзначали, що під час гри лінія півзахисту обох команд не виявила переможців, що, зважаючи на явну нерівність міжнародного досвіду Платіні, Жіреса, Тігани й Фернандеса з одного боку, та Яремчука, Яковенка, Алейникова і Раца – з іншого, виставляє останніх у новому привабливому світлі. Їхній клас явно зростає .
Наступний матч СРСР-Канада приніс перемогу – 2:0, перше місце збірної СРСР у групі. Нашим футболістам симпатизував увесь футбольний світ, знову відзначали Івана Яремчука, особливо такі його характеристики, як уміння при невеликому зрості обходити набагато росліших суперників, вужем просуватись між захисників, забивати м”ячі головою навіть без стрибка.
Після повернення додому з чемпіонату світу в Мексиці, 31 серпня 1986 року „Динамо” (Київ) виграв престижний міжнародний бліц-турнір в Голандії ( грали англійський „Манчестер Юнайтед”, голандський „Аякс”, бразильський „Ботафого” і радянський „Динамо”). Наша команда перемогла англійців і бразильців. Зухвалі бразильці вимінювали у динамівців футболки, а 50-ти тисячний стадіон скандував: „Динамо! Динамо!”.
Потім динамівці стали переможцями на ще більш престижному традиційному турнірі Кубку Сантьяго Бернабеу в столиці Іспанії Мадріді. В ньому виступили всі три переможці європейських кубкових турнірів – „Стяуа” (Бухарест), „Динамо” (Київ), „Реал” (Мадрід”, а також двократний володар Кубка Кубків і переможець Кубка УЕФА 1983 року – „Андерлехт” (Брюссель).
Біба Андрій, триразовий чемпіон СРСР, найкращий футболіст 1966 року, заслужений майстер спорту підсумував успіх команди з берегів Дніпра за 1985-1986 р.р.: „Саме Рац, Яковенко, Заваров, Яремчук визначали обличчя команди. Стабільність і повна самовіддача – головні критерії успіху киян на всесоюзній і міжнародній аренах”.
Але для самого Івана Яремчука цей підсумок не був безхмарний, у матчі „Реал” (Мадрід) – Динамо (Київ) аргентинець Вальдано наче косою підсік ззаду Івана і зламав йому ногу. Операцію робили в Іспанії, Вальдано приходив у лікарню вибачатися, в знак примирення дарував дорогий золотий годинник, який, звісно, Іван не міг прийняти, адже це було заборонено радянськими спецслужбами. Коли приступив до тренувань, більу суглобі ступні і пухлина не проходили. Обстеження показало, що, крім перелому, розірвані сухожилля. І знову лікування. Майже рік не виходив на поле.
Вся країна слідкувала за долею Івана, співчувала, надіялась на швидше повернення у великий футбол. Під час тріумфального вшанування збірної СРСР на батьківшині за підсумками 1986 року йому жартівливо співала велика Валентина Толкунова „Знаю, Ваня, знаю, что с тобой”, щоб недопустити песимістичного настрою. У редакції газет, журналів, на телебачення приходили сотні листів від пересічних громадян, трудових колективів з проханням розповісти, як почувається Іван Яремчук, висловити йому свою підтримку. І це не дивно, адже саме Іван був не просто шанованим футболістом, але улюбленцем всієї країни. Не приховували це і товариші по команді : „Лікарі наглядають за ним, як за дитиною, бо чого гріха таїти, він чи не найперший любимчик у команді”. І вже більш серйозний в оцінці гри кожного члена команди у минулому сезоні капітан команди А. Дем”яненко, „Особливо хочу відмітити Івана Яремчука. Він теж зіграв тільки половину матчів і встиг забити 3 голи. Чому, всі знають: жорстоко обійшовся з ним на іспанському турнірі Вальдано. Ціленаправлений і мужній хлопець, він ще в гіпсі почав крутити педалі велоергометра, тільки знявши гіпс, приступив до індивідуальних тренувань. Але його чекає ще, на жаль, складна операція. Вірю, витримає. В минулому році Іван став відкриттям нашої команди, він в ній розкрився, розцвів, але і команді дав багато, вніс у нашу гру щось своє. Свіже, неординарне. А в цьому сезоні дебютував в збірній.”
У сезоні 1987 року хмари згустилися не тільки над Яремчуком. Почався спад у грі київського „Динамо” в чемпіонаті Всесоюзної першості та інших. Причиною були великі непосильні нагрузки на футболістів: гра у складі збірних СРСР і олімпійської, інші зустрічі, брати участь у футбольних матчах приходилось майже через день.
19 квітня 1988 року у грі „Динамо” (Київ) – „Чорноморець” (Одеса) хтось із захисників „Чорноморця” різко пішов на Яремчука, намагаючись виконати підкат, зробив це невдало, прямою ногою (найнебезпечніший заборонений прийом у футболі!), влучивши у ногу Івана, який, зойкнувши від болю,упав. Суперник навіть не вибачився перед киянином, не поцікавився, що з ним сталось. Травма виявилася важкою – перелом малої гомілкової кістки. Більше того, пошкоджено було знову ліву ногу – ту, що постраждала від удару Вальдано. Знову лікарня, накладено гіпс і простій у грі.
Тривога уболівальників була завуальована в найновіше на той час прислів”я, що побутувало поміж киян, захоплених Яремчуковою грою: ”На тебе, Іване, скоро гіпсу не стане”.
У 1989 році, після лікування і реабілітації, Яремчук знову у складі рідної команди. Та через часті нечесні дії супротивників проти нього, почали здавати нерви. Під час гри „Фіорентина” – „Динамо” на старті розиграшу Кубка УЕФА біля штрафного майданчика італійські захисники відбирають у Івана м”яч і при цьому дають ще й стусана під бік. І тут завжди до цього терплячий і делікатний футболіст раптом викрешує іскри з ...ніг суперника. Арбітр показує червону картку.
Незважаючи на травми, які його переслідували, Іван зумів увійти у таку форму, що його запросили у збірну СРСР, яка грала на чемпіонаті світу в Італії у 1990 році.
Останню гру в складі команди “Динамо” Київ провів наш земляк у 1991 у році, під час чемпіонату СРСР з футболу.
Після розпаду СРСР молодому талановитому футболістові прийшлось шукати своє місце і гру в закордонних клубах: у 1991 – 1993 рр. грає у Берліні ( команда 2 ліги “Блаувайс”, у 1993 р. – в команді «Камаз» м. Набережні Човни, у 1995 – 1996 рр. – в ізраїльській команді “Рішон ле Ціон”, у 1996 р. – в празькому клубі “Богеміас”;
У 1997 році відбулося радісне для українських любителів футболу повернення Івана Яремчука на батьківщину, протягом 1997 – 1998 рр. він стає гравцем основного складу команди вищої ліги “Ворскла” (Полтава), яка зайняла 3 місце на чемпіонаті України та грала на кубок УЕФА (з бельгійською командою “Андерлехт”).
З 1999 р. по 2002 р. футболіст грав у команді ветеранів “Інтеркас” (м.Київ) у співдружності з майстрами шкіряного м’яча О.Михайличенком, А.Балем, С.Процюком та іншими.
На сьогоднішній день Іван Яремчук живе і працює в столиці України. У його планах було розпочати тренерську діяльність, щоб свої ветеранські і майстерські здобутки кваліфіковано передати юним любителям спорту. Адже, спортивна кар’єра має вікову межу, яку можна переступити тільки з допомогою талановитого підростаючого покоління.
Не забувають про свого титулованого земляка й бичківські вболівальники футболу. В 2000-му році селищною радою та спортивною громадкістю Великого Бичкова організовано перші матчі за перехідний “Кубок Івана Яремчука”. У Великобичківському історико-краєзнавчому музеї діє експозиція, присвячена видатному землякові, а у центральній селищній бібліотеці зберігається окрема папка із зібраними газетними і журнальними публікаціями про його спортивні досягнення.
У своїх численних інтерв’ю під час активної спортивної кар»єри Іван Яремчук говорив : «Футбол – моя радість. Мета – активна, атакуюча гра. Перш за все – старання, адже без цього неможливо досягти мети. У праці народжується істина, яка живить серце і душу радістю перемоги. Кожен вид спорту виховує красу, гармонію, силу». І якими б різносторонніми не були питання інтерв’юерів, всі відповіді Івана зводились тільки до футболу, яким він жив, дихав, який був сенсом його життя. Підкреслював значимість у команді дружби, згуртованості, організованості. Особистим прикладом для нього були Олег Блохін, Анатолій Дем”яненко, товаришував з Василем Рацом, Ігорем Бєлановим, Павлом Яковенком. Був дуже скромний, говорив, що у забитих голах немає його заслуги, це йому товариші створили вигідну позицію. Ніколи не забував свого друга юності, односельчанина Івана Дошкаря, якому в цьому році теж виповнилося б 50 років і який так рано відійшов від нас: «Що я, от Іван Дошкар був здібний футболіст. Куди мені до нього. Жаль, що його доля склалася не так добре, як у мене.»
Хочеться, щоб сучасне молоде покоління любило спорт, досягало в ньому визначних результатів і пам»ятало слова видатного земляка: « Щоб ви надалі продовжували боліти за футбол, але завдяки дружбі зі спортом ніколи не хворіли». І щоб молоді вихованці спортивної школи продовжували традиції наших ветеранів.
Ганна Лукеча
Завідувачка Великобичківським
історико-краєзнавчим музеєм
Селищний голова
Селищний голова Курси Валют
